Головна » Статті » Читать книги "онлайн" » МОЛЬЄР (ЖАН БАТІСТ ПОКЛЕН) "МІЩАНИН-ШЛЯХТИЧ"

Біографія МОЛЬЄРА (ЖАНА БАТІСТА ПОКЛЕНА)
МОЛЬЄР
(1622 — 1673)

МОЛЬЄР - творчість письменника


МОЛЬЄР (Moliere; автонім: Поклен, Жан Батіст — 15.01.1622, Париж - 17.02. 1673, там само) — французький драматург.

Народився в буржуазній родині і мав успадкувати фах свого батька, придворного оббивальника, або стати юристом, але він вирішив стати актором. Ця професія вважалась однією з найнижчих і найзневаженіших. Актори були прокляті церквою, їх не дозволялося ховати на цвинтарі, якщо перед смертю вони не відрікалися від свого ремесла. Коли Мольєр став найвідомішим письменником свого часу, Французька Академія запропонувала йому стати академіком, але за умови, що він порве з театральною діяльністю. Мольєр зостався актором і керівником свого театру, тому двері Академії залишилися назавжди зачиненими для нього.

Початок театральної кар'єри юного Поклена був невдалим. Він організував разом із трупою друзів «Блискучий театр», але театр цей зовсім не блищав. Врешті-решт він зазнав повного краху, і Поклен, котрий відповідав за фінанси театру, деякий час навіть сидів у борговій в'язниці. Це неважко пояснити, коли познайомитися з репертуаром «Блискучого театру»: він майже всуціль складався з трагедій, котрі грались на сцені найкращого театру Франції — «Бургундського готелю». Але якщо в «Бургундському готелі» працювали видатні трагічні актори, то в «Блискучому театрі» майже всі актори були не фахівцями, а аматорами. Зрозумівши свою помилку, вони вирішили покинути Париж, аби спробувати щастя на периферії.

Трупа перебувала у провінції 12 років, з 1646 до 1658 р. Спочатку її спіткали серйозні невдачі. Публіка не хотіла дивитися трагедії та віддавала перевагу італійським акторам, котрі грали імпровізовані комедії масок. Загалом часи для театральних постановок були не найкращі. У 1648— 1653 pp. Францію охопило полум'я громадянської війни, що отримала назву Фронда.

Чому мольєрівська трупа зразу не почала з комедій, хоча мала у своєму складі кілька блискучих комедійних акторів, а з подиву гідною впертістю виконувала трагедії? Це пов'язано з тим, що класицисти зараховували комедію до низьких жанрів. Комедія не могла заторкувати великі проблеми, життя панівних верств. Дійсність зображувалася у ній украй поверхово, умовно та вульгарно. Широко використовувались брутальні жарти, непристойні ситуації. Предметом сміху часто ставали ляпаси по обличчю, побиття палицями. Комедія підпорядковувалась розважальним завданням. Аристократичний глядач зневажливо ставився до комедії. Але ж паризька театральна трупа могла розраховувати на успіх, лише здобувши прихильність аристократів, інакше їй не бачити ні слави, ні грошей.

Класицизм із його зневажливим ставленням до комедії стримував розвиток цього жанру. Мольєр — теж класицист за способом відображення дійсності в узагальнено-типових образах. Але цей геніальний драматург вільно поводився з правилами та нормами, встановленими у класицистичних трактатах: «Люди повинні бути показані в комедії такими, якими вони є насправді, аби в дійових особах її можна було б упізнати наше сучасне суспільство», — каже Мольєр і далі заявляє, що коли правила допомагають цьому, то вони добрі, коли ж ні — то «не звертатимемо на них уваги».

Працюючи на провінції, Мольєр почав оволодівати принципами та прийомами комедійних жанрів, став писати сценарії для трупи. Які ж підсумки діяльності мольєрівського театру на провінції? Він знайшов свій репертуар і свого глядача. Актори сягнули вершин комедійної майстерності. Трупа здобула популярність як найкращий провінційний театр Франції. В трупи є свій драматург, вона вільно розпоряджається великими сумами грошей, зароблених наполегливою працею.

У 1658 р. трупа Мольєра повернулася у Париж. Вона представила перед Людовіком XVI та його двором трагедію Корнеля «Нікомед». Знову трагедія — і знову невдача. Але Мольєр, бажаючи виправити враження, зразу ж після «Нікомеда» показав свою комедію «Закоханий лікар» на кшталт італійських комедій масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу у Парижі, віддав їй театр Пті-Бурбон, виділив Мольєру щорічний пенсіон.

Першою п'єсою для нового театру стала одноактова комедія «Кумедні манірниці» («Les precieuses ridicules», 1659). У ній висміюються провінціалки Мадлон і Като, котрі захопилися преціозною культурою, мріють про аристократичне життя. Вони дали одкоша своїм буржуазним нареченим. Като каже при цьому: «Чи личить нам приймати людей, які в доброму тоні геть нічого не тямлять?.. Заявитися на любовне побачення в панчохах і панталонах одного кольору, без перуки, в капелюсі без пір'я, в каптані без стрічок!» Знехтувані женихи вирішують помститися дівчатам і підсилають до них своїх слуг, перевдягнених в аристократів. Слуги прекрасно справляються зі своїми ролями, розмовляють на тій же химерній мові, що й преціозниці. Особливо відзначається Маскаріль. котрий видає себе за маркіза (цю роль грав Мольєр). Дівчата захоплені гаданими аристократами, але тут розкривається правда, буржуазні женихи сміються над преціозницями.

Комедія мала шалений успіх. Але аристократки образилися на Мольєра, вважаючи, що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр злісно висміює прагнення аристократії відгородитися від народу з допомогою умовної культури, химерної мови та манер Слово «преціозний», яке раніше вимовлялося з повагою, після комедії Мольєра стало викликати загальний сміх.

Вороги вирішили відімстити драматургові Трупу вигнали з Пті-Бурбону, а приміщення театру знесли з такою поквапливістю, що в ньому загинули декорації та костюми. Актори опинились на вулиці. Але вони не покинули Мольєра, хоча їх і запрошували інші театри. Король виділив для трупи нове приміщення — зал у палаці Пале-Рояль. У цій будівлі Мольєр працюватиме до кінця своїх днів.

Незважаючи на успіх «Кумедних манірниць», трупа Мольєра, як і раніше, часто грає трагедії, хоча й без успіху. Після низки провалів Мольєр прийшов до надзвичайно сміливої думки. Трагедія приваблює можливістю заторкнути значні суспільні чи моральні проблеми, але вона не приносить успіху, не близька глядачам Пале-Роялю. Комедія ж приваблює найширшого глядача, але в ній відсутній глибокий зміст. Отож, необхідно перенести моральну проблематику з трагедії з її умовними античними персонажами в комедію, яка зображає сучасне життя звичайних людей.

Уперше ця ідея була втілена у комедії «Школа чоловіків» («L'ecole des maris», 1661), за якою з'явилася ще яскравіша комедія «Школа дружин» («L'ecole des femmes», 1662). У них поставлено проблему виховання. Для її розкриття Мольєр поєднує сюжети французького фарсу та італійської комедії масок: він зображає опікунів; котрі виховують дівчат, що зосталися без батьків, для того, аби згодом одружитися з ними. У «Школі чоловіків» протиставлені Арист, котрий виховує дівчину Леонору на свободі, та його брат Сґанарель, котрий тримає свою вихованку Ізабеллу під замком, не дозволяє їй жодних розваг, переслідує її своїми ревнощами та підозріливістю. Попри те, що Арист на 20 років старший за брата, Леонора проймається повагою і любов'ю до нього, стає його дружиною. Ізабелла ж обдурює свого злого опікуна Сганареля та виходить заміж за юного Валера, котрого вона покохала, незважаючи ні на які заборони. Так поєднуються оповідь про сімейні проблеми, властива фарсу, й оповідь про кохання, на шляху якого стоять перешкоди, — типовий сюжет італійських комедій — в одне ціле, де за комічною формою виникає серйозний зміст: аналіз проблем виховання та моральності. Мольєр виступає прибічником вільного, розумного виховання та моральності, заснованої на природній схильності.

У «Школі чоловіків» Мольєр лише випробував нові шляхи. Успіх п'єси показав, що вибраний напрям правильний. У «Школі дружин» письменник приходить до створення нового жанру — «високої комедії», яка, за словами О. Пушкіна, «близько підходить до трагедії». У «Школі дружин» ця близькість була пов'язана переважно з формою: у комедії 5 актів, вона написана віршами і т. д., і лише серйозна проблематика вказує на зближення з трагедією і за змістом. Узявши сюжет «Школи чоловіків», Мольєр його спростував, залишивши тільки історію Сґанареля. Позитивна програма, виражена в історії Ариста, зрозуміла й так, вона виникає в умах глядачів, котрі спостерігають за комедією життя. У «Школі дружин» багатий Арнольф хоче силою одружитися на своїй вихованці Аґнесі. Беручи собі у вихованки незаможну дівчину, Арнольф розраховував, що вона буде в усьому покірна багатому чоловікові. Арнольф, як і Сґанарель, тримає Агнесу під замком, нічого їй не дозволяє, нічого її не вчить. На початку комедії Аґнеса — наївна, неосвічена дівчина, котра нічого не знає про життя та кохання. Але ніякими Гратами не можна відгородити людину від дійсності. Випадково побачивши юнака Ораса, Аґнеса покохала його. Наївність Агнеси й Ораса призводить до того, що вони зізнаються у своєму коханні Арнольфові. Злостивий опікун торжествує: таємниця у його руках. Але під впливом кохання Аґнеса змінюється. Борючись за своє кохання, вона стає розумною, хитрою, обачливою і досягає свого: Аґнеса й Орас беруть шлюб, а Арнольф залишається ні з чим.

Уславлюючи вільне, гуманне виховання, право людини взяти шлюб по любові, виправдовуючи вчинки людини, продиктовані природними почуттями, Мольєр виступав проти офіційної моралі свого часу. В образі Агнеси він випередив просвітників, котрі малювали «природну людину», не зіпсуту цивілізацією, але для Мольєра така «природна людина» ще виступає об'єктом для сміху, хоча й незлого. Тільки одне вітає Мольєр у «природній людині» — її природні нахили, справжні почуття, якими вона керується у своїх вчинках.

Феодальне суспільство, церковники, багаті буржуа не могли вибачити Мольєру порушення феодальної моралі. На їхнє переконання, Аґнеса мала вийти заміж за свого вихователя, яким би він не був. Але вона обдурила його, а Мольєр цілковито на її боці — отже, він аморальний письменник. Крім того, критики були обурені, що комедія вторгається в царину трагедії. «Школі дружин» стали дорікати за порушення правил мистецтва. Та незважаючи на злостивість численних ворогів, комедія йшла в Пале-Роялі з величезним успіхом.

Мольєр вирішив відповісти своїм супротивникам у незвичний спосіб. Він написав невелику п'єсу «Критика «Школи дружин» («La critique de l'ecole des femmes», 1663). В аристократичному салоні йде обговорення комедії Мольєра «Школа дружин». Клі-мена, дуже схожа на героїнь комедії «Кумедні манірниці», маркіз, поет Лізідас нападають на «Школу дружин». Але п'єса має і своїх захисників. Це Дорант і Уранія, люди вільнодумні, розважливі, добре обізнані у мистецтві. Вони висловлюють думки, важливі для Мольєра. Художність слід пов'язувати не з дотриманням правил, а з відповідністю дійсності. Драматург, котрий працює для міського театру, а не для вузьких аристократичних кіл, повинен орієнтуватися на оцінку партеру (у партері у той час сиділи міщани, переважно буржуа, тоді як аристократи займали ложі балконів). Хоча супротивники Мольєра пробували боротися з ним його ж зброєю і написали декілька п'єс, на кшталт «Критики «Шкоди дружин», перемога залишилася на боці Мольєра.

На 1664—1670 pp. припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в ці роки він створив свої найкращі комедії «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Скупий», «Міщанин-шляхтич».

У найкращої комедії Мольєра «Тартюф, або ж Ошуканець» («Tartuffe, ou L'imposteur», 1664—1669) була найважча доля. Вперше вона була поставлена в 1664 р. під час грандіозного святкування, влаштованого королем на честь своєї дружини та своєї матері. Мольєр написав сатиричну п'єсу, в якій викриває «Товариство святих дарів» — таємну релігійну установу, яка намагалася підпорядкувати своїй владі всі сфери життя у країні. Королю комедія сподобалась, позаяк він побоювався посилення влади церковників. Але королева-мати Анна Австрійська була глибоко обурена сатирою: адже вона була негласною покровителькою «Товариства святих дарів». Церковники вимагали, аби Мольєра піддали жорстокому катуванню та спаленню на вогнищі за образу церкви. Комедія була заборонена, але Мольєр продовжував працювати над нею: до початкового варіанту він додав дві нові дії, вдосконалив характеристику персонажів, від критики достатньо конкретних явищ переходить до більш узагальненої проблематики. «Тартюф» набув рис «високої комедії».

У 1666 р. померла Анна Австрійська. Мольєр скористався цим і в 1667 р. показав на сцені Пале-Роялю другий варіант «Тартюфа». Герой був перейменований на Панюльфа, комедія йшла під назвою «Ошуканець», особливо гострі сатиричні місця були вилучені або ж пом'якшені. Успіх п'єси був шаленим, але її знову заборонили після першої ж вистави. Мольєр не здавався. Врешті, у 1669 р. він поставив третій варіант «Тартюфа». На цей раз Мольєр посилив сатиричне звучання п'єси. її художня форма була доведена до досконалості. Саме цей, третій варіант «Тартюфа» був опублікований, його читають і грають на сцені вже понад триста років.

Головну увагу Мольєр зосередив на створенні характеру Тартюфа та розвінчанні його мерзенної діяльності. Тартюф (його ім'я, вигадане М., походить від слова «обман») — страшенний лицемір. Він прикривається релігією, вдає із себе святого, а сам ні в що не вірить, таємно залагоджує свої нечисті справи. Лицемірство для Тартюфа зовсім не домінуюча риса характеру, воно і є самим характером. У класицистів — це характерна властивість, генеральна якість, специфіка того чи іншого людського типу. Характер може бути гранично, неправдоподібно загостреним, позаяк таке загострення його не викривляє, а, навпаки, виявляє. Цим характер відрізняється від звичаїв — характерних рис, кожну з яких не можна загострювати до протиставлення іншим, аби не спотворити зв'язки в цілісній картині вдачі. Звичаї — це загальне, усталене, звичне; характер — особливе, рідкісне саме за ступенем виваженості властивості, розпорошеної у звичаях суспільства.

Характер Тартюфа з ходом п'єси не змінюється. Але він розкривається поступово. Композиція комедії дуже своєрідна та несподівана: головний герой Тартюф з'являється тільки у третій дії. Дві перші дії — це суперечка про Тартюфа. Лицемірство героя призводить до того, що існують два цілком протилежні погляди на нього. Глава сімейства, у яке втерся Тартюф, Оргон та його мати — пані Пернель вважають Тартюфа святим чоловіком, їхня довіра до облудника безмежна. Релігійний ентузіазм, який пробудив у них Тартюф, робить їх сліпими та смішними. На другому полюсі — син Оргона Даміс, донька Маріанна зі своїм коханим Валером, дружина Ельміра й інші герої. Серед усіх цих персонажів, які ненавидять Тартюфа, особливо вирізняється служниця Доріна. У М. у багатьох комедіях люди з народу розумніші, винахідливіші, енергійніші, талановитіші за своїх панів. Для Оргона Тартюф — вершина всіляких досконалостей, для Доріни — це «злидар, котрий прийшов сюди худий і босий», а тепер «вважає себе владикою».

Але ось з'явився Тартюф. Третя та четверта дії побудовані дуже схоже: Тартюф двічі потрапляє у «мишоловку», його сутність стає очевидною. Цей святенник вирішив звабити дружину Оргона Ельміру і діє без усякого сорому. Вперше його відверті зізнання Ельмірі чує син Оргона Даміс. Але його викриттям Оргон не йме віри, він не тільки не вигонить Тартюфа, але й. навпаки, дарує йому свій дім. Треба було повторити всю цю сцену спеціально для Оргона, аби він прозрів. Ця сцена четвертої дії, у якій Тартюф знову вимагає від Ельміри кохання, а під столом сидить і все чує Оргон, — одна із найвідоміших сцен в усій творчості Мольєра.

Тепер Оргон збагнув істину. Та несподівано йому заперечує пані Пернель, котра не може повірити в злочинність Тартюфа. Як не гнівається на неї Оргон, її ніщо не може переконати, поки Тартюф не вигонить всю родину з дому, що належить тепер йому, і не приводить офіцера, аби заарештувати Оргона як зрадника королю (Оргон довірив Тартюфові секретні документи учасників Фронди). Так Мольєр підкреслює особливу небезпеку лицемірства: важко повірити в ницість і аморальність лицеміра, допоки безпосередньо не зіткнешся з його злочинною діяльністю, не побачиш його обличчя без благочестивої маски.

П'ята дія, у якій Тартюф, скинувши маску, погрожує Органові та його родині великими бідами, набуває трагічних рис, комедія переростає в трагікомедію. Основа трагікомічного у «Тартюфі» — прозріння Оргона. До того часу, поки він сліпо вірив Тартюфу, він викликав тільки сміх та осуд. Чи міг викликати інші почуття чоловік, котрий вирішив віддати свою доньку за дружину Тартюфу, хоча знав, що вона любить Валера? Та коли Оргон збагнув, як його ошукано, він починає викликати жалість і співчуття як людина, котра стала жертвою негідника. Драматизм ситуації посилюється ще й тим, що разом із Оргоном на вулиці опинилася його родина. І вже найдраматичнішим є те, що порятунку чекати нізвідки: ніхто з героїв п'єси не може подолати Тартюфа.

Але Мольєр, скоряючись законам жанру, закінчує п'єсу щасливою розв'язкою: виявляється, що офіцер, котрого привів Тартюф, аби заарештувати Органа, має королівський наказ арештувати самого Тартюфа. Король давно слідкував за цим шахраєм, і, як тільки діяльність Тартюфа стала небезпечною, було негайно видано указ про його арешт. Одначе кінцівка «Тартюфа» являє собою гадано щасливу розв'язку. Тартюф — не конкретна людина, а узагальнений образ, літературний тип, за ним стоять тисячі лицемірів. Король же, навпаки, не тип, а єдина людина в державі. Неможливо уявити, щоби він міг знати про всіх Тартюфів. Таким чином, трагікомічний відтінок твору не знімається його щасливим закінченням.

Упродовж століть «Тартюф» залишався найпопулярнішою комедією Мольєра. Високу оцінку цьому твору давали В. Гюго і О. де Бальзак. Ім'я Тартюфа стало прозивним.

Заборона «Тартюфа» у 1664 р. завдала трупі Мольєра значних збитків: спектакль мав стати головною прем'єрою року. Мольєр терміново написав нову комедію — «Дон Жуан» («Don Juan, ou le Festin de pierre»). Завершена в 1664 p., вона була поставлена на початку наступного року. Якщо згадати, що «Тартюф» 1664 р. — ще не той великий «Тартюф», а три актова п'єса, яку слід було покращувати і дошліфовувати, то стане зрозуміло, чому «Дон Жуан», що з'явився пізніше від початкового варіанту «Тартюфа», вважається першою великою комедією Мольєра.

Сюжет взято з п'єси іспанського письменника XVII ст. Тірсо де Моліни «Севільський бешкетник, або Камінний гість» (1630), де вперше з'явився Дон Хуан (по-французьки — Дон Жуан). Під іменем, даним героєві Мольєром, він стає світовим літературним типом. Мольєр значно спрощує сюжет п'єси Тірсо де Моліни. Основну увагу він приділяє зіткненню між Дон Жуаном і його слугою Сганарелем. Ім'я Дон Жуана стало прозивним для означення розпусника, котрий зваблює безліч жінок і потім їх кидає. Ця риса Дон Жуана у комедії Мольєра пояснюється його приналежністю до аристократії, якій усе дозволено і яка нізащо не хоче відчувати свою відповідальність. Дон Жуан — егоїст, але він не вважає це за зле, позаяк егоїзм цілком узгоджується з привілейованим становищем аристократа в суспільстві. Портрет аристократа доповнюється безбожництвом, цілковитою зневагою до релігії.

Аристократичному вільнодумству Дон Жуана протиставляється буржуазна добромисність Сганареля. На чиєму ж боці Мольєр? Ні на чиєму. Якщо вільнодумство Дон Жуана викликає симпатію, то це почуття зникає, коли Дон Жуан вдається до лицемірства на кшталт Тартюфа. Його супротивник Сганарель, котрий захищає мораль і релігію, боягузливий, лицемірний, понад усе на світі любить гроші.

Тому в фіналі п'єси, яка теж переростає з комедії в трагікомедію, обидвох героїв чекає покара, співрозмірна їхнім характерам: Дон Жуан провалюється в пекло, затягнений туди статуєю вбитого ним Командора, а Сганарель думає про те, що господар, провалюючись у пекло, не розрахувався з ним. «Моя платня, моя платня!» — цими жалібними вигуками Сганареля закінчується комедія.

У «Дон Жуані» Мольєр більше, ніж в інших своїх великих комедіях, відступає від правил класицизму. Характери тут не такі однобічні, а оцінка їх неоднозначна. Комічне поєднується з трагічним, три єдності не зберігаються. Дія відбувається то в палаці, то на березі моря, то у лісі. Комедія написана прозою. Церковники відразу збагнули, що Мольєр невипадково доручив у п'єсі захищати релігію такому нікчемі, як Сґанарелю. Комедія пройшла 15 разів і була заборонена. Видана вона була після смерті Мольєра, а знову поставлена у Франції лише у 1841 р.

У комедії «Мізантроп» («Le misanthrope», 1666) М. вирішив дослідити ще одну ваду — людиноненависництво. Однак він не робить героя комедії — мізантропічного Альцеста — негативним персонажем. Навпаки, він змальовує чесну, пряму людину, котра хоче зберегти в собі людське начало. Але суспільство, в якому живе герой, справляє жахливе враження, «повсюдно панує мерзенна несправедливість». Лишень кохання до Селімени утримує Альцеста в Парижі. Але ця світська, розбещена панянка не гідна його почуттів. Вона зовсім не збирається розлучитися із задоволеннями та розвагами паризького життя заради Альцеста. Якщо у «Тартюфі» трагікомічне начало було прикрите гадано щасливою розв'язкою, то в останніх словах Альцеста, котрий покидає Париж, відчутні навіть не трагікомічні, а трагедійні нотки.

«Мізантроп» — найбільш яскравий зразок «високої комедії». Це досконалий за формою твір. Мольєр працював над ним більше, ніж над будь-якою іншою своєю п'єсою. Це найулюбленіший його твір, у ньому присутній ліризм, що засвідчує про близькість образу Альцеста його творцеві. Найвищу оцінку комедії дав теоретик класицизму Н. Буало.

У «Мізантропі» Мольєр геніально передбачив ідеї Просвітництва. Альцест — людина XVIII ст., у XVII ст. йому ніде прикласти свої моральні сили. Це філософ, а йому доводиться критикувати жалюгідні дрібниці: нездарний сонет, легковажність Селімени тощо. Невідповідність серйозності, пристрасності критики та нікчемності її об'єктів і становить основу комічного у «Мізантропі». «Природна людина» XVIII ст. у часи Мольєра ще смішна. Ось чому великий просвітник Ж. Ж. Руссо засудив драматурга за насмішки над Альцестом: «Повсюдно, де Мізантроп смішний, він лишень виконує обов'язок порядної людини», — писав Руссо.

У комедії «Скупий» («L'avare», 1668) використані мотиви комедії давньоримського драматурга Плавта «Горщик». Але вона наскрізь сучасна. М. показав у ній страшну владу грошей над душами людей. Герой комедії Гарпагон — втілення скупості і водночас цілком реальна постать лихваря XVII ст. Заради грошей він готовий на все. Йому байдуже, що його донька Еліза закохана у Валера, а син Клеант закоханий у Маріанну: він хоче віддати доньку заміж за старого Ансельма, позаяк той готовий взяти її без посагу, а сина — за багату вдову. Собі ж він хоче взяти за дружину наречену сина Маріанну, будучи впевненим, що гроші додадуть йому краси, молодості та блиску.

Мольєр показує, наскільки небезпечний Гарпагон, якою страшною є влада грошей. Адже моральні засади молодих героїв комедії також вже подалися. Клеант чекає на смерть батька та бере участь у викраденні в того скриньки з грішми, яку повертає лише в обмін на згоду Гарпагона оженити сина з Маріанною. Маріанна готова стати дружиною Гарпагона, бо розраховує на швидку смерть старого. Валер, аби добитися руки Елізи, влаштовується до Гарпагона управителем і дурить його як може. Влада грошей настільки велика, що розплутати наявний клубок протиріч можуть лише гроші.

Мольєр уводить новий мотив, таємницю народження героїв, який отримає у XVIII ст. широке розповсюдження у драматургії. Виявляється, що Валер і Маріанна — діти Ансельма, справжнє ім'я котрого Томазо д'Альбурчі. Цей неаполітанський аристократ втратив свою родину під час катастрофи корабля, і ось через багато літ він знаходить сина та доньку, котрі й не підозрювали про те, що вони родичі. Тепер Маріанні не треба шукати багатого жениха, а Валер може взяти Елізу і без посагу. Клеант, котрий отримав від Гарпагона дозвіл на шлюб з Маріанною, обіцяє батькові повернути скриньку з грошима.

В образі Гарпагона з особливою яскравістю виявився класицистичний підхід до характеру, у якому розмаїття поступається перед єдністю, індивідуальне — перед узагальнено-типовим. Одначе мольєрівський підхід до зображення характеру дає величезний художній ефект. Його характери настільки значні, що їхні імена стають прозивними. Прозивним стало й ім'я Гарпагона на означення пристрасті до накопичення і граничної скупості.

Остання видатна комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич» (1670), написана в жанрі «комедії-балету»: за вказівкою короля до неї були введені турецькі танці. Мольєр вміло вплів танцювальні сцени в сюжет комедії, зберігши цілісність її структури. Загальний закон цієї структури полягає в тому, що комедія характеру постає на тлі комедії звичаїв.

Носії звичаїв — це всі герої комедії, за винятком головної дійової особи — Журдена. Сфера звичаїв — звичаї, традиції суспільства. Персонажі можуть виразити цю сферу тільки разом, у сукупності (такими є дружина та донька Журдена, його слуги, вчителі, аристократи Дорант і Дорімена, котрі хочуть поживитися за рахунок багатства буржуа Журдена). Вони наділені характерними рисами, але не характером. Риси ці, навіть комічно загострені, все ж не порушують правдоподібності.

Журден, на відміну від персонажів комедії звичаїв, виступає як комедійний характер. Особливість мольєрівського характеру полягає в тому, що тенденція, яка існує насправді, доводиться до такого ступеня концентрації, що герой випадає з рамок природного, «розумного» порядку. Такими є Дон Жуан, Альцест, Гарпагон, Тартюф, Оргон — герої щонайвищих доброчесності та злочинства, мученики благородних пристрастей і дурні. Таким є і Журден, буржуа, котрий вирішив стати дворянином. Сорок років він жив у своєму світі й не знав ніяких протиріч. Цей світ був гармонійним, тому що всі в ньому були на своїх місцях. Журден був достатньо розумним, по-буржуазному кмітливим. Прагнення потрапити у світ дворян, що стало характером буржуа Журдена, руйнує гармонійний родинний побут. Журден стає водночас і самодуром, тираном, котрий перешкоджає Клеонтові одружитися із закоханою в нього Люсіль, донькою Журдена, лише тому, що той не дворянин, і наївною дитиною, яку легко обдурити, граючи на його дворянських пристрастях. Журден викликає і веселий сміх, і сміх сатиричний, осудливий.

Устами Клеонта викладена ідея п'єси: «Люди без докорів сумління привласнюють собі дворянське звання, — цей вид злодійства, вочевидь, став звичним. Але я щодо цього, зізнаюся, більш делікатний. Я гадаю, що будь-який обман кидає тінь на порядну людину. Соромитися тих, від кого тобі небо прирекло народитися на світ, похвалятися в товаристві вигаданим титулом, видавати себе не за те, чим ти є насправді, — це, як на мене, ознака душевної ницості».

Але ця ідея заходить у суперечність з подальшим розвитком сюжету комедії. Благородний Клеонт наприкінці п'єси, для того, аби домогтися дозволу Журдена на шлюб із Люсіль, видає себе за сина турецького султана, а чесні пані Журден і Люсіль допомагають йому в цьому обмані. Обман вдався, але в підсумку перемагає Журден, тому що змусив чесних людей, своїх рідних і слуг всупереч їхній чесності та порядності вдатися до ошуканства. Під впливом Журденів світ змінюється. Це світ обмеженості, де панують гроші. Мольєр спрямовує свій сатиричний сміх і проти таких буржуа, як Журден, і проти таких аристократів, як Дорант і Дорімена. Але на яких засадах стоїть він сам? Мольєр виходить з моралі, яка видається йому загальнолюдською, природною.

Мольєр помер у своєму театрі відразу після прем'єри його останньої комедії «Гаданий хворий» («Le malade imaginaire», 1673), де він виконував головну роль. Тільки після тривалих клопотань його вдови й особистої вказівки короля Людовіка XIV вдалося поховати тіло Мольєра за християнським обрядом, проти чого заперечувала церква. Мольєрівська трупа була в 1680 р. об'єднана з трупою Бургундського готелю, внаслідок чого з'явився театр «Комеді Франсез» — «дім Мольєра», як його й по сьогодні називають французи.

Українською мовою окремі твори Мольєра переклали В. Самійленко, І. Стешенко, М. Рильський, М. Кресан-Тобілевич та інші. П'єсу «Жорж Данией» переробив 1909 p. під назвою «Хоть з мосту в воду головою» М. Кропивницький. Комедії «Тартюф», «Скупий», «Міщанин-шляхтич», Витівки Скапена», «Хворий, та й годі», «Кумедні манірниці», «Лікар не по своїй волі» ставилися в українських театрах.
Категорія: МОЛЬЄР (ЖАН БАТІСТ ПОКЛЕН) "МІЩАНИН-ШЛЯХТИЧ" | Додав: Racer (29.11.2010)
Переглядів: 5281 | Рейтинг: 4.3/6
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Меню сайта
Категории

Міні-чат

Наше опитування

Що вам більше подобається?
Всього відповідей: 921
Останні новини
Про сайт

Персональний сайт вчителя світової літератури та російської мови Глібовця Володимира Васильовича

Вхід на сайт
Теги
Календар
Статистика
Яндекс.Метрика Индекс цитирования. Счетчик PR-CY.Rank
Користувачі за сьогодні:
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0